Київська міська організація профспілки працівників освіти і науки України

м.Київ, вул. Володимирська 57,
email:org@profspilka.kiev.ua,
http://www.profspilka.kiev.ua

Профспілка > Новини, Середня освіта > Професія, орієнтована на майбутнє
Професія, орієнтована на майбутнє

Професія, орієнтована на майбутнєІнтерв’ю з переможницею Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2011» в номінації «Світова література» Ольгою Федорівною Невмержицькою, учителем гімназії № 143 Оболонського району столиці.

Во всем мне хочется дойти

До самой сути.
В работе, в поисках пути,
В сердечной смуте.
До сущности протекших дней,
До их причины,
До оснований, до корней,
До сердцевины.
Борис Пастернак

– Ольго Федорівно, нещодавно відбулася церемонія відзначення переможців міського етапу Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2011». Окрім того, після перемоги в пресі з’явилася велика кількість публікацій про Вас. Чи можете Ви назвати отримання високих титулів – Учитель року 2011, Заслужений вчитель України – справжнім визнанням професії педагога?

З моральної точки зору – так… Мною пишається моя родина. Тільки після перемоги і отримання високого звання чоловік став серйозніше ставитися до моєї роботи, до цього його ставлення було скептичним. Оскільки він не розумів, як за такі мізерні кошти можна просиджувати ночі над зошитами і конспектами уроків, за комп’ютером над презентаціями… Коли ж я привезла зі Всеукраїнського туру І місце, то він визнав, що все це, виявляється, не дарма.

Я людина не амбітна, тому в мене не було поривань заявляти про себе. Уроки я створювала для дітей, аби зацікавити їх, вкласти в їхні серця «розумне, добре, вічне». Мій предмет – світова література – дозволяє це зробити як ніякий інший. У матеріальному плані участь в цьому конкурсі принесла 5 тисяч гривень і подарунки, оплески і квіти…

– Розкажіть, будь ласка, як проходила підготовка і самі інтелектуальні змагання Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року».

– Найскладнішим у змаганні виявилася підготовка до кожного туру та оформлення матеріалів на конкурс. Уроки вчитель проводить наочно, однак оформити портфоліо, усе стилістично правильно розписати – це величезні обсяги методичної та паперової роботи. А я до своїх конспектів ставлюся прискіпливо, тож прописувала кожен крок. Дуже вдячна колегам, друзям, справжнім майстрам своєї справи, які приходили на допомогу.

Потім протягом десяти днів у Полтаві проходив ІІІ тур Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2011» у номінації «Світова література». 27 учителів з усіх регіонів України в гімназії № 17 демонстрували свої майстер-класи, писали творчі роботи. Скажу чесно, для мене стимулом брати участь у конкурсі було не показати себе, а подивитися на інших, поспілкуватися з колегами, перейняти набутий ними досвід, дізнатися щось нове.

Так і сталося. Ніколи раніше до шкільної програми не входило вивчення творчості Еміля Золя. Минулого року цей автор був введений уперше в програму для 10 класу. Тема: натуралізм, роман-епопея «Кар’єра Ругонів». Так ось, коли на конкурсі тягнули білети з темою уроку, то всі учасники хвилювалися: «Аби тільки не Золя, хоч би не 10 клас, бо там Золя» (сміється, зображаючи панічні настрої). Цей білет для проведення уроку витягнула я, і всі зітхнули з полегшенням. Підручників немає, текстів немає, діти приходять з пустими руками, але я вклалася в програму максимум і встигла в 45 хвилин. Родзинкою уроку стало хобі письменника – фотографування. Це захоплення я пов’язала з натуралізмом, адже фотографія – це відображення реального життя, провела паралелі між словами «об’єктив» і «об’єктивність».

Ваша молодша донька Олександра планує вступати до педагогічного вишу. З огляду на Ваш двадцятирічний педагогічний досвід, чи схвалюєте Ви її вибір?

– І «так», і «ні». Думаємо… Той шлях, який я пройшла був дуже складний. Якби не чоловік, то я самостійно не змогла б прогодувати ні себе, ні тим більше дітей за зарплатню вчительки. Тільки сьогодні, коли я маю значний педагогічний стаж, високі звання, я можу саму себе утримувати. Тож з матеріальної точки зору я б своїй дитині не порадила йти працювати до школи, оскільки молодий спеціаліст отримує 1 200 грн. Як за ці кошти оплачувати квартиру! Та хоча б прохарчуватися… З іншого ж боку з початку своєї педагогічної діяльності я вважаю себе щасливою людиною, відчуваю радість від можливості передати учням свою любов до художнього слова.

– Чим для Вас є школа?

– Це світ особливий… Гомін дитячих голосів, а ще – колектив однодумців. Дочці своїй кажу так: якщо ти хочеш оплесків, визнання, втілення ідей і роботу в соціальному середовищі, то школа – найкраща платформа для самореалізації. Коли сприймається твій урок на «ура», коли вдається закохати у предмет, то з’являється натхнення творити: робити презентації, шукати фото і відеоматеріали, вигадувати цікавинки.

А жінка в школі – це берегиня, яка опікується учнями, нібито власними дітьми. ЇЇ призначення – створювати навколо себе ауру краси, добра. Кожна дитина заслуговує на увагу, кожна талановита. Треба тільки обрати правильний підхід.

До речі, навіть брати участь у конкурсі «Учитель року» я погодилася, тому що мене попросили захистити честь школи. А якщо йдеться про такі поняття, то я не можу відмовити.

– Ви родом із Кременчука, і вже 10 років працюєте в школах Києва. Як Ви з родиною облаштувалися в столиці?

– Так, ми з родиною з Кременчука. Я, тоді ще Оля Дяченко, закінчила ЗОШ № 25 (нині колегіум). Вищу освіту отримала в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за спеціальністю філолог, викладач російської мови й літератури, – і розпочала педагогічну діяльність у рідному місті на Полтавщині.

Потім чоловіка перевели працювати до Києва. Рік ми жили окремо, а потім не витримали відстані і переїхали з доньками до нього. З 2001 року я працюю в Оболонському районі м. Києва: спочатку в СШ № 210, нині в гімназії № 143. З того часу, вже 10 років поспіль, ми винаймаємо квартиру. Це насправді дуже складно – жити в чужому домі. Так що ми тут – «лімітчики», без постійного місця проживання. На квартирну чергу я не можу стати, бо потрібна прописка. Якщо навіть пропишуся, то треба буде 5 років чекати, щоб стати на чергу. А якщо я навіть стану на чергу, то буду чекати ще 20 років щонайменше. Тому перспектив немає ніяких…

– Ми усі родом із дитинства. Його образи і враження впливають на нашу подальшу долю. Хто надихнув Вас піти освітянським шляхом?

– Стати педагогом мене підштовхнув мій кумир. Це була моя вчителька російської мови та літератури Марія Пилипівна… Вона прийшла до нас у школу працювати, коли я була у 8 класі. Вона, здавалося, знала все, читала «Євгения Онегина» напам'ять. Клас дивився на неї із захопленням, ловив кожне слово і старанно вчив предмет. Тоді я зрозуміла, що таким вчителем я хочу стати.

Батьки мріяли, щоб я грала на фортепіано (тато – вчитель музики), їздили до Полтави вступати у музичне училище. Викладач, який мене прослуховував, шепнув тоді батькові на вухо ту фразу, яка мені запам’яталася на все життя: «Нехай вона буде кращою в якість іншій спеціальності, ніж посередництвом у музиці». Тоді я зрозуміла, що займатися обраною справою треба настільки віддано, щоб стати кращим у цьому роді діяльності. За Пастернаком, треба «дойти до самой сути» – це відтоді моє життєве кредо.

– Що порадите як наставник молодим педагогам?

– Насамперед у дитині треба розвивати вміння самостійно конструювати свої знання та орієнтуватися в інформаційному просторі. Особливо важливо також, на мою думку, розвивати критичне мислення, виявляти і використовувати індивідуальний досвід самого учня та надати кожному можливість реалізувати свої здібності.

А молодим учителям хочу порадити наступне. Треба чітко розставити для себе життєві акценти. Якщо професійна сфера поглинає вас цілком, нещадно відбираючи час у родини, то варто вміти зупинитися вчасно. Мені, наприклад, відомі факти, що вчителі втрачали власних чоловіків через повну віддачу школі. Я вважаю, що для жінки на першому плані має бути сімейне щастя. Тож потрібно розподілити час так, аби не обділити увагою рідних. Особисто мені все встигнути допомагає комплекс «відмінника». Я не вмію працювати не на повну потужність і не можу заспокоїтися поки не знайду відповідь на питання (в очах світиться жага до відкриттів).

Взагалі, коли робите добро, то не чекайте нічого у відповідь. Доля вчителя така: те, що ти віддаєш, повертається тільки через десятки років. Так, наша професія орієнтована на майбутнє, і ніколи не дає результати зараз. А задоволення від освітянських буднів можна отримати лише тоді, коли сам будеш пишатися зробленим і не чекатимеш подяки. Успіхів вам, любові й радості, дорогі колеги.

– Дякуємо Вам, шановна Ольго Федорівно, за приємну і щиру розмову.

Спілкувалися

Інна Журавель і Катерина Черних